Довбуш Тетяна Григорівна,
вчитель початкових класів
Уманської загальноосвітньої школи
І-ІІІ ступенів №11ім. М.П.Бажана
Уманської міської ради Черкаської області
УЧИТЕЛЬ ЯК НОСІЙ
« СЕКРЕТІВ » ГУМАННОЇ ПЕДАГОГІКИ
Дійсно гуманна педагогіка — це та, яка в змозі
залучити дітей до процесу творення самих себе.
( Шалва Амонашвілі )
Одна з найскладніших наук на землі - педагогіка В.Ф. Шаталов стверджує, що будь-яка інша наука в порівнянні з педагогікою набагато простіша і зрозуміліша. Педагогіку недарма вважають і наукою і мистецтвом - скільки тонких зв'язків, закономірностей пронизують весь педагогічний процес, скільки нюансів і відтінків педагогічної взаємодії, скільки варіантів у вирішення педагогічних завдань! ..
Будь-яка наука таїть в собі секрети, але в педагогіці їх, мабуть, більше, ніж в інших, не менш цікавих, науках. Секрети педагогічної взаємодії складні, тому що здаються очевидними, а спробуєш наділити їх в словесну форму - і розумієш, наскільки це важко. І здається - невловимі вони, ці секрети.
І все ж зробимо спробу позначити деякі з секретів педагогіки, пов'язаних з особливостями побудови взаємодії вчителя і учня. На наш погляд, взаємодія з дитиною на основі його прийняття - це і є один із секретів педагогічної взаємодії в гуманно-особистісної моделі побудови педагогічного процесу.
Це просто зрозуміти, сказати. Але як часом непросто слідувати цій ідеї - важко прийняти дитину з її незнанням, небажанням виконувати педагогічні вимоги, важко прийняти дитину з її баченням світу, її думками. У звичайному шкільному житті може здатися незначним, несуттєвим думки дитини, вони ніби залишаються осторонь від "важливих" справ. А що може бути важливіше цієї маленької дитини, яка щодня знаходиться поряд з нами, звернена до нас, довіряє нам, готова розкритися назустріч? Але ж цей Всесвіт і є - дитина. Пустун - філософ, бешкетник - мислитель, і великий трудівник, невпинно пізнає світ. На зміну авторитарно-імперативній педагогіці в сучасну школу, школу ХХІ століття, надходить і отримує широке визнання гуманно-особистісна педагогіка.
Ще В. Сухомлинський створив оригінальну педагогічну систему, що ґрунтується на принципах гуманізму, на визнанні особи дитини вищою цінністю, на яку повинні бути орієнтовані процеси виховання й освіти, творча діяльність згуртованого колективу педагогів-однодумців і учнів. Він будував процес навчання як радісну працю.
Велику увагу педагогічній етиці приділяв В.О. Сухомлинський "Повага до дитини несумісна з приниженням, як несумісна і з …вольовими" засобами впливу — окриком, погрозою.
Проте може виникнути запитання: "Чи всі діти заслуговують любові, як бути вчителеві в цьому випадку?" На це питання Василь Олександрович відповідає, що він любить дитину такою, якою вона має бути. І коли вдається очистити дитяче серце, то бачить у ньому частину своєї душі. Азбукою педагогічної культури педагог називав доброзичливість та дбайливе ставлення до дитини. Крім того, дитині потрібні захищеність, допомога й підтримка, які ґрунтуються на гуманістичній позиції вчителя стосовно до дітей: це розуміння їхньої беззахисності й усвідомлення власної відповідальності за їхнє життя і здоров’я, емоційне самопочуття й розвиток. Захищеність особистості учня дає змогу позбутися страху, непевності, які часто є наслідком неуспішності.
У позитивному ставленні до навчання начебто задіяні дві найважливіші пружини навчальної мотивації — "хочу" і "треба". Вміле, гуманне використання цих засобів ефективне, але недостатнє, щоб сформувати в усіх молодших школярів стійкі пізнавальні інтереси, потреби, бажання самостійно мислити, зосереджено й цілеспрямовано працювати на уроці.
Як сонце потрібно всьому живому, так і розвитку мотивації учіння потрібні стимулююче середовище і цілеспрямований вплив через систему педагогічних прийомів. Тому загальні умови педагогічного стимулювання треба поєднувати
із застосуванням різноманітних методичних прийомів, які прямо працюють на мотиваційний компонент уроку.
Характерна риса поведінки молодших школярів зі своїм учителем — їхня "демократичність", мимовільність реакції. Дитині, особливо першокласникові, дуже хочеться, щоб учитель особисто їй приділяв увагу на уроці; звертався до неї, називаючи на ім’я, а не на прізвище; якось виділяв голосом, поглядом, жестом. Нерідко молодші діти прагнуть різними способами привернути до себе увагу вчителя.
Ш. Амонашвілі у своїх книгах "Здравствуйте, дети!", "Как живете, дети?", "Единство цели" формулює прості принципи своєї педагогіки: любити дитину, олюднити середовище, в якому живе дитина, прожити в дитині своє дитинство. Навчання без виховання не буває, а виховувати, за висловом Ш. Амонашвілі, можна тільки тоді, "коли виникає духовна спільність між учителем й учнем". Світогляд учителя, який обрав для себе гуманну педагогіку, передбачає активний моральний вибір добра, безмежну віру в Дитину, в спорідненість душ учителя й учня, у єдність "морального закону всередині нас".
Саме потребу молодших учнів, особливо шестирічних, в особистісно-орієнтованому спілкуванні точно підмітив Шалва Амонашвілі. В його книжках розкрито доступні для кожного вчителя прийоми, що допомагають скоротити дистанцію між ним і учнями на уроках. Зокрема прийом індивідуальних відповідей "на вушко", запитання і ситуації, що дають дитині змогу негайно висловитися, виявити особисте ставлення до того, що її схвилювало тощо.
Сучасні перетворення в нашому суспільстві призвели до гострої потреби у компетентних громадянах. І, звісно, основу формування ключових компетентностей особистості повинна закласти сучасна школа. Сьогодні школа повинна навчити учня вчитися, планувати свою працю, вчитися самостійно, самому шукати шляхи власного розвитку. Йдеться не про те, щоб начинити школяра новими даними про новітні відкриття й забезпечити науковий підхід до змісту освіти, а насамперед про розвиток навичок самостійності навчання, здатності до самоорганізації й планування часу, відповідальності, комунікабельності, уміння працювати в команді — якості, що майже не розвинені у наших дітей.
Усім відома істина — діти початкових класів люблять учитись, але часто забувають: діти люблять учитись добре! І тому головне завдання вчителя — створити умови, що забезпечують дитині успіх у навчанні, відчуття радості від того, що я "знаю", я "вмію". Нам, учителям, не слід забувати слова В. Сухомлинського: "Є успіх, є бажання вчитися. Особливо важливо це на першому етапі навчання — в початковій школі, де дитина не вміє долати труднощі, де невдача приносить справжнє горе".
А С. Соловейчик говорив: "…вдумайтеся в те, як ви взаємодієте з дитиною, і як вона сприймає вас і ваші уроки, педагогіка повинна бути педагогікою співробітництва".
Провідною формою організації навчальної діяльності в школі є урок. Але як би не змінювалася тема, мета, завдання, зміст, "незмінними залишаються наші турботи про створення найсприятливіших умов для навчання, розвитку й виховання кожної дитини", створення атмосфери психологічного комфорту. Це збагачує емоційне життя учнів, створює піднесений настрій.
Піднесений настрій — необхідна умова успішної навчально-пізнавальної діяльності учнів, особливо дітей молодшого шкільного віку.
Головне переконання вчителя в школі Ш. Амонашвілі полягає в тому, що "дитина може все, а вчитель повинен сам вірити в цю формулу і навіювати її дитині".
У своєму трактаті "Школа Життя" Ш. Амонашвілі стверджує три постулати Віри Учителя в дитину:
Дитина є явищем у нашому земному житті, а не випадковістю.
Дитина несе в собі життєве завдання — місію.
Дитина несе в собі необмежену Енергію Духу.
Ш. Амонашвілі вважає, що треба постійно виявляти віру в можливості і перспективи кожного школяра. Педагог має справді вірити в можливості кожної дитини і будь-які відхилення в її розвитку розглядати в першу чергу як результат недиференційованого методичного підходу до неї. Сприйняття природних невдач школяра як його нездібності і засуджуюче реагування на них, навіть із глибоким співчуттям, але без орієнтування на їхнє обов’язкове подолання в майбутньому є негуманним щодо особистості дитини.
У центрі наших зусиль — інтереси школяра, тому технологія підготовки і проведення уроку має відмінності від традиційної: головними дійовими особами на ньому мають бути окремі діти, групи і клас у цілому. Учитель же повинен виконати роль невидимого диригента, який вчасно вміє почути, помітити, допомогти, підтримати кожного, залучити до праці. Безумовно, це потребує від учителя великої підготовчої роботи до уроку, напруженої праці під час його проведення, глибокого розуміння особливостей розвитку кожної дитини. Адже необхідно підготувати зміст навчального матеріалу, визначити види діяльності учнів, підготувати завдання на вибір, організувати різні форми роботи на уроці, врахувати обсяг навчального матеріалу, рівень складності завдань. Водночас ми орієнтуємось не тільки на зміст уроку, тобто не тільки на те, що потрібно засвоїти дітям, а й на те, як зробити це з найбільшою користю для розвитку як сильних, так і слабких учнів, як зберегти їхнє емоційне благополуччя, оптимізм, віру в свої сили, дати поштовх до саморозвитку.
Молодший школяр дуже хоче добре вчитися. Думки Ш. Амонашвілі і нашого співвітчизника, видатного педагога-гуманіста В.О. Сухомлинського збігаються. Саме вчителю маленький школяр із безмежним довір’ям несе слабкий і беззахисний вогник цього бажання. Його легко загасити необережним різким словом чи байдужістю, але можна, і необхідно, підтримати його горіння, забезпечивши можливість у всій повноті пережити радість успіху. Педагогічна мудрість учителя, котрий обрав стиль справді гуманного, зверненого до особистості кожної дитини спілкування, у тому й полягає, щоб дитина ніколи не втратила віру у свої сили, не відчувала, що в неї нічого не виходить.
На думку відомого психолога Ш.О. Амонашвілі, вчителі повинні бути людьми доброї душі й любити дітей такими, які вони є. Треба однаково любити і шибеника, і слухняного, і кмітливого, і тугодума, і лінивого, і старанного. І ще треба, щоб таку доброту душі ми ділили порівну між своїми вихованцями, однак у тих формах, які будуть необхідні в кожному конкретному випадку. Доброта і любов до дітей мають бути не лише внутрішніми переживаннями, а й головним мотивом, стимулом нашої педагогічної діяльності, спілкування з дитиною чи з усім класом.
Спілкування на уроці зумовлене навчальною необхідністю, але це лише зовнішній бік навчання. Головне ж полягає в його внутрішньому змісті, тобто в тих стосунках, що складаються в процесі спілкування. Тут важливе сполучення розумної вимогливості вчителя з педагогічною зіркістю, умінням не пропустити той момент, коли дитина особливо потребує підтримки. Наприклад, оточити увагою учня, котрий прийшов у клас після хвороби, підбадьорити невпевненого, приголубити малюка з неблагополучної сім’ї.
У кожному класі є учні, що мають невисокі навчальні можливості. Саме такі учні найбільше потребують чуйного ставлення і підтримки педагога, індивідуалізації перевірки й оцінювання.
Ш. Амонашвілі наголошує, що педагог зобов’язаний оволодіти системою емоційних засобів, які є складовою частиною техніки кожного уроку. Тепло і доброзичливо сказані слова "так", "молодець", "правильно", "гарно", "продовжуй" тощо надзвичайно благотворно впливають на дитину, на її почуття, настрій, стимулюють її до навчальної діяльності, зміцнюють віру дитини в її сили і можливості як особистості.
До невдач дитини слід ставитися дуже обережно. Висловлюючи зауваження, коригуючи помилки у відповіді учня, вчитель має дбати про те, щоб не посіяти в дитині почуття невпевненості, тривоги, розпачу, не відлякати її своєю недовірою і сумнівами в успіхах дитини.
На уроці ніхто не повинен відчувати себе обділеним увагою вчителя. Спілкуючись із дітьми щоденно на трьох–чотирьох уроках, учитель зобов’язаний знайти можливість, щоб кожна дитина змогла відповісти йому кілька разів, щоб вона отримала підтримку своїх зусиль словом, поглядом чи дотиком. Інакше поступово зростає відхилення дитини від учителя, народжується замкненість, невпевненість у своїх силах і невдоволення навчанням. Тому необхідно, переконані педагоги-гуманісти, спеціально продумувати, як розширювати і збагачувати взаємодію вчителя з дітьми й учнів одне з одним.
Видатні педагоги-гуманісти В. Сухомлинський, Ш. Амонашвілі закликають учителя бути особливо бережним з дитиною під час оцінювання її знань. Вони наголошують на тому, що індивідуалізація перевірки й оцінювання знань покликана дати змогу кожному учневі пізнати радість праці, радість успіху в навчанні. Саме це спонукає нас оцінювати тільки позитивний результат розумової праці учнів.
Гуманне педагогічне мислення знаходиться в постійному пошуку свого "моменту істини", через те кордони його більш розширені, ніж кордони відповідної практики". Оволодіння основами гуманного педагогічного мислення — неодмінна умова формування вчителя третього тисячоліття. У цьому впевнені всі педагоги, котрі творчо працюють і котрі хочуть позбутися у своїй роботі шаблонів авторитарної педагогіки.
Позиція гуманного вчителя — за зовнішніми ознаками "прочитати" внутрішній стан учнів, уміти знаходити душевний контакт, спрямовувати свої зусилля не на боротьбу з поганим, а на зміцнення, розширення доброго, розумного, що є в кожній дитині. Отже, вчитель, який хоче добитися гуманізації по відношенню до учнів, повинен:
із самого початку демонструвати дітям свою повну довіру;
допомагати учням у формуванні та уточненні цілей та завдань, які стоять перед групами або перед кожним учнем окремо;
завжди виходити з того, що в дітей є внутрішня мотивація до навчання;
виступати для учнів джерелом різного досвіду, до якого можна завжди звернутися по допомогу;
розвивати в собі здатність відчувати емоційний настрій групи і приймати його;
бути активним учасником групової взаємодії та виражати свої почуття;
добре знати самого себе.
Дитинство має бути щасливим. Без щасливого дитинства людина ніколи не зможе відчути і зрозуміти, що щасливий, вже ставши дорослим. Щастям і радістю, - ми в цьому переконані, - повинно бути пронизане все шкільне життя. Невдачі і неуспіхи повинні допомагати здобувати досвід подолання труднощів.
Але хто, якщо не вчитель, робить радісним перебування в школі? Хто, якщо не педагог, навчатиме дитину протистояти спокусам йти "легкої дорогою"? Хто виховає в ньому благородні почуття?
Для цього вчителю потрібно дивитися в очі дитині, в прямому і переносному сенсі цього виразу, - відчувати і співчувати, переживати і співпереживати.
Сприйняття дитини всерйоз, розуміння дитячого страждання, подиву, радості як важливого для зростаючої особистості - ще один з "секретів": як часто педагоги не надають серйозного значення дитячим засмучення, захопленню ... Але ж важливо пам'ятати, що через ці переживання дитина пізнає світ. І провідником цього пізнання стає вчитель. Уважне ставлення до дитини часто витісняється зі школи, в центр замість гуманного взаємодії вчителя і учня поміщається формальна сторона - стандарти, документи, наради, невідкладні справи. Це - є найгрубіша помилка сучасних шкіл. І наше завдання повинно полягати в тому, щоб створювати такі школи, які могли б стати осередками духовності, які змогли б олюднити серця дітей.
І наостанок, хотілося б процитувати Ш. А. Амонашвілі:
«Вірити в дитину - це перша заповідь. Вірити, що вона безмежна, що в ній є місія, в ній є сили, в ній є виключно все. Стукай - і відкриється. Шукай - і знайдеш. Проси - і дано буде ».
Література
- Амонашвили Ш.А. В школу — с шести лет // Педагогический поиск. — М.: Педагогика, 1987.
- Бех І.Д. Виховання особистості: У 2 кн. — Кн. 1: Особистісно орієнтований підхід: теоретико-технологічні засади. — К.: Либідь, 2003.
- Газета "Початкова освіта". — 2003. — N 6; 2006. — N 15 (передові статті). Корчак Я.А. Як любити дітей. — К., 1976.
- Костюк Г.С. Навчально-виховний процес і психічний розвиток особистостей. — К.: Рад. школа, 1989. — С. 561–584.
- Макаренко А. Деякі висновки з педагогічного досвіду // Твори: В 7 т. — Т. 5. — К.: Рад. школа, 1954. — С. 209–295.
- Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. — М., 1990. — 368 с.
- Савченко О.Я. Урок у початкових класах. — К.: Освіта, 1993Соловейчик С. Педагогика для всех / С. Соловейчик. — М.: Детская литература,1987. — 368с.
- Соловейчик С. Учение с увлечением / С. Соловейчик. — М. : Детская литература, 1979. — 104 с.
- Сухомлинський В.О. Серце віддаю дітям // Вибрані твори: В 5 т. — Т. 3. — К., 1977.
- Телячук В. Інноваційні технології в початковій школі / В. Телячук, О. Лесіна. — Х.: Основа, 2007.
|