Уманська загальноосвітня школа I-III ступенів № 11 імені М.П.Бажана
Уманської міської ради
Черкаської області
Педагогіка співпраці
(учень-учитель-батьки) –
реальний шлях утвердження гуманізму і демократії у шкільному житті.
Особливості проведення батьківських зборів
Підготувала
вчитель початкових класів
Мацнєва Н.Л.,
вчитель вищої кваліфікаційної категорії
Умань - 2017
Якщо ви ставитесь до дитини
як до ідеальної особистості –
ви підносите її на ту висоту,
на якій ви хотіли б її побачити.
І.Гете
Школа – це простір для життя дитини; тут вона не готується до життя, а повноцінно живе, і тому вся діяльність навчального закладу вибудовується так, щоб сприяти становленню особистості як творця і проектувальника власного життя, гармонізації і гуманізації відносин між учнями і педагогами, школою і родиною, грунтуючись на ідеї самоцінності дитинства, діалогу, усвідомленого вибору особистого життєвого шляху.
На сучасному етапі становлення Української держави за умови складного політичного і соціально-економічного її стану особливо відчутний негативний вплив на сучасну школу таких суспільних явищ, як посилення аморальності, злочинності, зубожіння та інше, що призводить до знецінення освіти, падіння авторитету учителя, росту агресивності, жорстокості, нігілізму підлітків. Аналіз цих деструктивних процесів у сучасному суспільстві дозволяє зробити висновок, що є небезпека виростити бездуховне покоління, не "обтяжене" інтелігентністю, порядністю, яке зневажливо ставиться до культурних та загальнолюдських цінностей, не прагне до здорового способу життя.
Розв’язання цієї проблеми, як підтверджує вітчизняний і світовий досвід, можливе за умови оптимізації управіління процесом виховання за допомогою гуманізації освіти, що має забезпечити утвердження пріоритету загальнолюдських цінностей у суспільстві. Гуманізація освіти передбачає, насамперед, сприяння розвитку творчих можливостей людини, її інтелектуальної свободи, створення максимально сприятливих умов для розкриття особистості.
Гуманні цінності і відповідні їм норми є тим культурним кодом, який визначає повсякденну поведінку і регулює взаємини людей, забезпечує раціональність і людяність їхнього способу життя, а отже життєздатність суспільства. Це актуалізує проблему гуманізації навчально-виховного процесу загальноосвітніх шкіл, яка набуває виключної актуальності в останні роки.
Саме гуманне виховання особистості сприяє олюдненню суспільних відносин, формуванню взаємодії людей за суб’єкт-суб’єктною моделлю, зміст якої безпосередньо впливає на спрямованість і характер потреб, цілей, інтересів особистості, тоді як процеси дегуманізації суспільства негативно впливають на моральний та емоційний стан його членів, їхнє фізичне та психічне здоров’я.
Окрім зазначеного, зміна способу, змісту праці, науково-технічний прогрес сучасного суспільства визначає потребу не тільки у вузькій професійній підготовці людини, вдосконалення її кваліфікаційного рівня, але й у більш широкому культурному розвитку працівників, формуванню у них високих моральних якостей. Сьогодні спостерігається протиріччя між потребами суспільства у таких високогуманних особистостях та реальністю нашого повсякденного життя: дефіциту людяності, милосердя, співчуття, доброти. Все це посилюється прискоренням темпів життя, бурхливим розвитком засобів масових комунікацій, в результаті чого людина впродовж дня вступає в безліч стосунків. Закономірно, що для неї важливо, на якому рівні здійснюється її взаємодія та контакти з іншими людьми, як це впливає на її емоційний стан, самопочуття, життєвий тонус.
Система гуманістичних поглядів, створена українськими педагогами, філософами та діячами культури є надбанням громадської і педагогічної думки впродовж століть.
Так, український філософ Г.Сковорода, утверджуючий ідеї гуманізму, писав, що виховання повинно сприяти злиттю людини з народом, служити справі утвердження людського щастя, формувати "благородне серце" і "високі думки".
Проблемам виховання дітей і молоді в дусі гуманізму особливу увагу надавав В.О.Сухомлинський. Він неодноразово підкреслював, що нема і не може бути виховання гуманіста без людської любові і поваги до вихованців, бо саме розумна любов і повага роблять дитину здатною піддаватись впливові педагога і колективу.
Гуманізацію навчання і виховання прагнули втілити в своїй практичній діяльності педагоги – новатори – В.Ф. Шаталов, С.М.Лисенкова, І.Л.Волков, Є.М.Ільїн, Т.І.Гончарова та інш. Цій проблемі присвячено також значну частину робіт Ш.О.Амонашвілі. Вони усвідомлювали, що педагогіка, яка нав’язувалась їм діючою на той час суспільно-політичною системою, не відповідає завданням виховання особистості, де пріоритетом є духовні цінності. Тому в центр навчально-виховного процесу вони намагались поставити дитину - не тільки як об’єкт, але й суб’єкт виховання. Саме це, на нашу думку, у поєднанні з особистісними якостями і педагогічною майстерністю зумовило успіх їхньої педагогічної діяльності.
Сьогодні в умовах модернізації української освіти одним із напрямків оптимізації навчального процесу у середніх навчальних закладах є його спрямування на демократизацію взаємовідносин викладача та учня, що відображається в нових підходах до навчання: створенні сприятливої атмосфери співробітництва, спілкування з учнями в ході навчального процесу, інтенсифікації впровадження в навчальний процес активних методів навчання, які дають можливості для розкриття творчої особистості, розвитку ініціативи, активізації пізнавально-навчальної діяльності учня.
Педагогіка співпраці – напрям педагогічного мислення і практичної діяльності, спрямований на демократизацію і гуманізацію педагогічного процесу ю
Перш, ніж визначити ключові ідеї педагогіки співробітництва, необхідно звернутися до історії її зародження.
Найбільш помітною фігурою серед ініціаторів педагогіки співробітництва був доктор психологічних наук, академік Шалва Олександрович Амонашвілі. Основне завдання педагогіки співробітництва, яка була спрямована проти авторитарності в освіті та вихованні, він спробував визначити так: "зробити дитину нашим (дорослих – учителів, вихователів, батьків) добровільним соратником, співробітником, однодумцем у своєму ж вихованні, освіті, навчанні, становленні, зробити її рівноправним учасником педагогічного процесу, дбайливим і відповідальним за цей процес, за його результати" .Сутність даного підходу визначалась створенням та організацією учителем міжособистісної взаємодії, яка б здійснювалась у "оптимістично-гуманній атмосфері", і вимагала від нього майстерності та вміння ефективно спілкуватися.
"Педагогіка співробітництва – це етап розвитку педагогіки 80-х років, – зазначає Ш. Амонашвілі, – вона породила могутній рух учителів. Вона породила і принципи співробітництва з дітьми. Ці принципи мають наукове психологічне обґрунтування. Педагогіка співробітництва – це могутній струмінь гуманної педагогіки. Гуманна педагогіка вбирає в себе педагогіку співробітництва, дає її філософське обґрунтування. Це так, як геометрія Лобачевського стала окремим визначенням теорії Енштейна. Тож педагогіка співробітництва - це окреме визначення класичної гуманної педагогіки".
Розглянемо основні ідеї педагогіки співпраці:
ідея зміни стосунків з учнями заснована на увазі вчителя до учнів, залучення дітей до навчання, викликаючи у них радісне почуття успіху, руху вперед, розвитку, наголошується, що інакше дітей не вивчити.
ідея важкої мети (С. Лисенкова, В. Шаталов) полягає у тому, що перед усіма учнями ставиться якомога складніша мета, водночас учитель всіма засобами має вселити в учнів упевненість у тому, що мета буде досягнена, тема добре вивчена. Учнів у цьому випадку поєднує не просто мета, а саме віра у можливість подолання труднощів.
ідея опори (Є. Ільїн, І. Іванов, С. Лисенкова, В. Шаталов) полягає у наданні учням опорних сигналів (символів, схем, таблиць, слів тощо) для забезпечення кращого розуміння, структурування, запам’ятовування матеріалу, а також для побудови відповіді.
ідея навчання без примусу (Ш. Амонашвілі, С. Лисенкова, В. Шаталов) передбачає виключення всіх засобів примусу з арсеналу педагогічних засобів, зокрема, оцінки. Успіх навчання залежить від повторення. Багаторазові повторення приводять до того, що хоче учень чи не хоче, він усе одно буде знати і вміти все, що необхідно. Йому можна ставити оцінки, а можна і не ставити. Ш. А. Амонашвілі взагалі не ставить маленьким дітям оцінок. С. М. Лисенкова не ставить двійок, тому що всі її діти встигають. В. Ф. Шаталов у випадку невиконання роботи залишає порожню клітинку у відомості щоденного обліку знань. Форми різні, а суть одна – навчання без примушування.
ідея вільного вибору (Ш. Амонашвілі, І. Волков, С. Лисенкова, В. Шаталов) полягає у наданні дитині свободи вибору у процесі навчання, тобто учень може обирати завдання, здачу, тему твору, сам брати участь у складанні завдань для однокласників; це необхідно, щоб учні почувати себе партнерами педагога в навчанні.
ідея випередження (І. Волков, С. Лисенкова, Б. Никитин, В. Шаталов) дозволяє включати у програму більш складний матеріал, об’єднувати його в блоки, починати заздалегідь вивчати складні теми, закладати перспективу вивчення теми наступного уроку. Так, на рік, на два випереджає програму В. Ф. Шаталов, за півроку, за рік розпочинає вивчати важкі теми С. М. Лисенкова. Задачі для старшокласників дає шестиліткам і першокласникам І. П. Волков. Важкі головоломки, непосильні й дорослим, приносить дітям Б. П. Никитин. Випереджання програми приносить учням задоволення, викликає гордість: учитель перестає залежати від програми, він вільніше розпоряджається часом на уроках.
ідея самоаналізу (Ш. Амонашвілі, Є. Ільїн, І. Іванов, В. Караковський, В. Шаталов, М. Щетинин) насправді реалізує ідею колективного аналізу та оцінювання діяльності кожного учня. Коли учні знають, що їхня праця буде оцінена не тільки вчителем, але й колективом, вони і поводяться гідно, і працюють набагато старанніше.
ідея інтелектуального фону класу (І. Волков, С. Лисенкова, В. Шаталов, М. Щетинин) передбачає створення загальних життєвих цілей та цінностей у класі, для чого необхідно розвивати здібності та нахили дитини в діяльності, що її цікавить, давати свободу творчості. Щоб створити обстановку співробітництва, учитель намагається підсилити прагнення до різноманітних знань, а не тільки шкільних. Так, В. Ф. Шаталов проводить безліч екскурсій, у його класі завжди є набір папок з газетними вирізками найважливіших статей, які має прочитати кожен. С. М. Лисенкова намагається давати якнайменше письмових завдань додому, щоб звільнити час дітей для читання. І. П. Волков увів у школі "Творчі книжки", куди записуються всі роботи, виконані школярем: технічна модель, доповідь з біології, урок, проведений шестикласником-педагогом у другому класі, тощо. Така книжка разом з іншими засобами допомагає виявляти, розвивати і враховувати найрізноманітніші здібності і схильності дитини. Це необхідно для майбутньої її професійної орієнтації.
ідея колективного творчого виховання (І. Іванов, В. Караковський, М. Щетинин) полягає в тому, що дітей учать колективній суспільній творчості з першого класу до випускного. Девіз цієї методики: "Усе творчо, інакше навіщо".
ідея співпраці з батьками передбачає відкрите, довірливе ставлення дітей до дорослих у школі й у родині. Педагогам не можна сварити дітей з батьками. Учитель не повинен скаржитися батькам на дітей у щоденниках, розпалювати змагання між батьками, вивішувати відомості успішності за місцем роботи батьків. Необхідно показати батькам, що їхні діти навчаються добре, учити їх любити своїх дітей.
ідея особистісного підходу до дитини замість індивідуального підсумовує всі вищеперелічені методики. Наголошується, що педагогіка співробітництва пропонує такі прийоми, за яких кожен учень почуває себе особистістю, відчуває увагу вчителя особисто до себе. Це виявляється перш за все у тому, що "кожен учень на кожному уроці одержує оцінку своєї праці, вибирає завдання на свій смак, позашкільна творчість кожної дитини одержує визнання й оцінку, і, нарешті, кожного на ділі, а не на словах і не в закликах поважають, ніхто не ображає дитину підозрою в нездатності".
ідея співробітництва вчителів передбачає не примушування, а взаємодію вчителів з метою впровадження ідей нової педагогіки, наголошується на тому, що не можна вчителів протиставляти один одному, не можна, щоб когось хвалили за застосування нового, а іншого засуджували за те, що він навчає по-своєму.
Доведено, що робота з використанням цих ідей дає вражаючий результат – в навчальному закладі створюється сприятливий психологічний клімат процесу навчання, формується високий рівень внутрішньої мотивації учнів до навчання, сам процес навчання оптимізується, і, як наслідок усього, з'являється висока якість знань усіх учнів.
Характеризуючи педагогічні технології можна відмітити, що педагогіка співробітництва:
за рівнем застосування: загальнопедагогічна;
за філософською основою: гуманістична;
за орієнтацією на особистісні структури: усебічно гармонійна;
за змістом: навчаюча+виховна, гуманістична, загальноосвітня, прониклива;
за типом управління: система малих груп;
за організаційними формами: академічна+клубна, індивідуальна+групова, диференційована;
за підходом до дитини: гуманно-особистісна, суб'єкт-суб'єктна;
за переважаючим методом: проблемно-пошукова, творча, діалогічна, ігрова;
за категорією тих, кого навчають: масова (всі категорії)
Учитель і його учень (учні) – ділові партнери у досягненні мети.
Мета учня – опанувати важливий для нього предмет вивчення.
Мета педагога – допомогти йому в реалізації мети.
Відповідальність: 50% відповідальності учня, 50% - педагога.
Стимули: для учня – його наміри, для педагога – винагорода.
Організація процесу: максимальна самостійність учня, втручання педагога лише тоді, коли учень потребує допомоги.
Постійне формування узагальнених алгоритмів вирішення завдань.
Упровадження дієвих стимулів самомотивації.
Максимальна опора на індивідуальні особливості.
Використання найновіших засобів, що можуть сприяти прискоренню процесу.
Забезпечення нешкідливості процесу та збереження здоров'я учня.
Забезпечення індивідуального розпорядку дня.
Створення комфортних умов
В педагогіці співробітництва використовуються найрізноманітніші форми навчання: колективно-групова робота, колективна творча робота, робота в мікрогрупах, робота в змінних групах, ігрова діяльність.
Помилково було зводити співробітництво до виключно групової роботи. Воно може бути присутнім і в колективній спільній діяльності (під час полілогу, мозкової атаки, колективного складання інтелектуальної карти (опорної схеми) тощо). І навпаки: групова робота не обов’язково є ознакою співробітництва. У цьому помилка багатьох педагогів-практиків. Вони ділять дітей на групи, часто для розв’язання репродуктивних завдань, і думають, що організують співробітництво. Потім скаржаться, що це віднімає зайвий час на уроці, а результату не дає.
Відтак, можна зробити висновок, що основним методом співробітництва є навчальний діалог. Без діалогічності не вийде взаємодії, оскільки будь-яка спільна діяльність потребує уміння домовитися, вступити у діалог. Саме наявність та якість діалогу свідчать про ступінь реалізації суб’єкт-суб’єктного підходу.
Лише на перший погляд здається, що педагог вибирає методи навчання навмання. Існує багато факторів, що впливають на вибір методів навчання. Основними з них є мета та рівень навчання, якого треба досягти, рівень мотивації, реалізація принципів навчання, рівень підготовленості учнів, їхня працездатність і вік, кількість і складність навчального матеріалу.
Справжній педагог повинен працювати на майбутнє, випереджати свій час. Його має хвилювати не лише окрема індивідуальність, а світ людей. Завдяки цьому педагогічна професія стає творчою місією. Місія педагога — це не лише його власні інтереси, мотиви, плани. Він є посередником між дітьми та системою ідей, традиціями, культурою свого народу і людства. Його обов'язок — виховувати гідних людей, здатних примножувати здобутки людської цивілізації.
Важливу роль відіграють особистісні якості педагога, його чутливість до іншої людини, гуманність у помислах і діях. Але це не знижує актуальності такої його риси як вимогливість. Всепрощення, безпринципність, поблажливість до учнів, потурання їхнім слабкостям, байдужість до негативного в їх навчанні, праці та поведінці завдають великої шкоди вихованню особистості. Більшість видатних педагогів обстоювала єдність вимогливості й поваги, бо саме у вимогливості до людини й полягає повага до неї.
Працю справжнього педагога живить віра в людину. Він повинен бути оптимістом, глибоко вірити у сили й можливості дітей, бачити насамдеред усе краще, що їм притаманне, «проектувати хороше.» (А. Макаренко). Учитель має підходити до кожної дитини з оптимістичною налаштованістю, навіть, якщо ризикує помилитися. Водночас він не повинен ідеалізувати їх позитивних рис, ігноруючи їх недоліки.
Обов'язкового нормою в ставленні учителя до учнів є справедливість. Будь-які прояви несправедливості з боку педагога (виділення «любимчиків», необ'єктивне оцінювання знань, необґрунтовані вимоги, безпідставні обвинувачення, упередженість тощо) ранять дитячі душі, обурюють учнів і завдають непоправної шкоди справі навчання й виховання.
Важливою для вчителя є позитивна емоційна налаштованість, яка виявляється в умінні залишати за дверима школи неприємні переживання, поганий настрій. Водночас він не повинен приховувати свого невдоволення чи навіть обурення, якщо учні того заслужили. Гнів, як і радість, повинні бути педагогічно спрямовані, не переходити меж, за якими вони стають шкідливими у вихованні. У стосунках з учнями завжди потрібне почуття міри, неприпустимість крайнощів, що виходять за межі пристойності й педагогічної доцільності. Учитель завжди має бути твердим, непохитним, послідовним у своїх вимогах і водночас гнучким, здатним переглядати окремі свої рішення і вимоги, якщо це зумовлено конкретними обставинами та інтересами справи. Він є старшим другом, товаришем учнів, але насамперед, їхнім наставником, керівником. Тому дружні взаємини учителя й учня не повинні переходити у фамільярність та панібратство. Учитель, якому властиве відчуття міри, рішуче і неухильно вимагає від учнів виконання своїх обов'язків, будучи при цьому розсудливим, спокійним. Він завжди доброзичливий, але не ліберальний, чемний і делікатний, але не улесливий; охочий на похвалу, але не захвалює учнів.
Відчуття учителем учня, усвідомлення своєї ролі у педагогічному процесі і мети своїх виховних дій зумовлює педагогічний такт, сутність якого полягає у творчому вмінні обирати в кожному конкретному випадку таку лінію поведінки, такий підхід (за допомогою слова, вчинків, тону, погляду, жестів, міміки тощо), які оберігають честь і гідність учнівського колективу, кожного учня, не принижуючи і не возвеличуючи його честі та гідності.
Обов'язкова передумова педагогічного такту — знання індивідуальних особливостей психічного стану, настроїв і переживань учнів. Один і той же засіб виховного впливу може дати різні результати, залежно щодо кого, коли, за яких умов і як його застосовують. У цій справі немає стандартних рецептів. Педагогічний такт, за словами В. Сухомлинського, передбачає здатність учителя поставити себе на місце учня, бачити себе в учневі та учня в собі.
Навчально-виховна робота потребує від учителя організаторських умінь і здібностей. Педагог має справу з колективом учнів, яким треба повсякчас керувати, діяльність якого необхідно спрямовувати. Це ж стосується його взаємодії з кожним учнем. Тому ефективність педагогічного процесу залежить від правильної організації праці учителя, його уміння об'єднати і згуртувати учнівський колектив.
Ще однією важливою характеристикою діяльності вчителя є його мовна культура. Мова — найважливіший засіб спілкування вчителя з учнями, головний інструмент педагогічної праці. Вона є засобом безпосереднього впливу на свідомість і поведінку учнів. Важливі показники мовної культури педагога — змістовність, логічність, точність, ясність, стислість, простота, емоційна виразність, яскравість, образність, барвистість мовлення, правильна літературна вимова, вільне, невимушене оперування словом, фонетична виразність, інтонаційна різноманітність, чітка дикція, правильне використання логічних наголосів та психологічних пауз; взаємовідповідність між змістом і тоном, між словами, жестами та мімікою. Важливими у мовленні педагога є постановка голосу, його тон. Одне й те ж слово можна сказати так, що воно прозвучить впевнено або нерішуче, приємно або неприємно тощо
Вплив авторитетного педагога на учнів залишає свій відбиток на все їхнє життя. «Золотим правилом» науки виховання вважав К. Ушинський тезу: «Вчителеві треба бути таким, якими він хоче бачити своїх вихованців».
Головне завдання вчителя — навчати і виховувати. У ньому закорінені функції педагога.
Навчальна (дидактична) функція. Вважалося, що вчитель як носій знань передає їх учням, і чим обізнаніший він сам, тим краще засвоять науку діти. З часом, коли обсяг знань збільшився до неможливості осягнення їх однією людиною, змінилось бачення дидактичної функції вчителя. Головним стало не передавання знань, а формування вмінь здобувати їх самостійно. Цінність учительської праці почали вбачати в його умінні бути організатором процесу засвоєння знань.
Розвиваюча функція. Її сутність — у створенні сприятливих умов для розвитку творчого потенціалу дитини, її саморозкриття, самоутвердження, самореалізації через творчість, у забезпеченні демократичних засад освітнього процесу, скоординованості його за цінностями, цілями, що втілюється в дидактично оформленій системі знань. Учителеві необхідна певна методична гнучкість, оскільки йому доводиться мати справу з відповідними поєднаннями у різних дітей гуманітарно-особистісного, емпіричного, науково-теоретичного типів знань.
Виховна функція. Бути вихователем — означає вміти трансформувати поставлені суспільством перед школою цілі, у конкретні педагогічні завдання — формування необхідних особистісних якостей у кожного школяра. Виховна функція полягає в тому, щоб загальнолюдські цінності вкоренилися у свідомості й поведінці учнів.
Вчитель реалізовує означені функції в різноманітних видах викладацької та виховної діяльності.
Критеріями педагогічної майстерності є гуманність, науковість, педагогічна доцільність, оптимальний характер, результативність, демократичність, творчість (оригінальність).
До елементів педагогічної майстерності належать:
1. Гуманістична спрямованість діяльності. Полягає в спрямованості діяльності педагога на особистість іншої людини, утвердження словом і ділом найвищих духовних цінностей, моральних норм поведінки й стосунків. Передбачає гуманістичний вияв його ціннісного ставлення до педагогічної діяльності, її мети, змісту, засобів, суб'єктів. Той, хто не любить і не поважає дітей, учнів, не може досягти успіху в педагогічній праці, бо тільки щира любов і глибока повага педагога до вихованців породжують відповідну любов і повагу до нього, до його ідей, поглядів, переконань, знань, які він вчить здобувати.
2. Професійна компетентність, професіоналізм. Передбачають наявність професійних знань (суспільних, психолого-педагогічних, предметних, прикладних умінь та навичок). Їх змістом є знання предмета, методики його викладання, знання педагогіки і психології. Особливостями професійних знань є їх комплексність (потребує вміння синтезувати матеріал, аналізувати педагогічні ситуації, вибирати засоби взаємодії), натхненність (висловлення власного погляду, розуміння проблеми, своїх міркувань).
Професіоналізм педагога — це сукупність психофізіологічних, психічних та особистісних змін, які відбуваються в людині у процесі оволодіння знаннями та довготривалої діяльності, що забезпечують якісно новий, вищий рівень вирішення складних професійних завдань.
Педагогічний професіоналізм — уміння вчителя мислити та діяти професійно. Охоплює набір професійних властивостей та якостей особистості педагога, що відповідають вимогам учительської професії; володіння необхідними засобами, що забезпечують не тільки педагогічний вплив на вихованця, але і взаємодію, співробітництво та співтворчість з ним. Для активного співробітництва з вихованцями вчителю необхідна мобілізація інтелекту, волі, моральних зусиль, організаторського хисту та вміле оперування засобами формування моральних, інтелектуальних та духовних засад у школярів. Він повинен володіти широким арсеналом інтелектуальних, моральних та духовних засобів, що забезпечують педагогічний вплив на учня. До інтелектуальних засобів належать кмітливість, професійне спрямування сприйняття, пам'яті, мислення, уяви, прояв та розвиток творчих здібностей учня. До моральних — любов до дітей, віра в їх можливості та здібності, педагогічна справедливість, вимогливість, повага до вихованця — все, що складає основу професійної етики вчителя. Духовні засоби — основа його загальної та педагогічної культури.
3. Педагогічні здібності. Сукупність психічних особливостей вчителя, необхідних для успішного оволодіння педагогічною діяльністю, її ефективного здійснення.
Головною здібністю, що об'єднує всі інші, є толерантність, чутливість до людини, до особистості, яка формується. З нею тісно взаємодіють комунікативність (потреба у спілкуванні, здатність легко налагоджувати контакти, викликати позитивні емоції у співрозмовника й відчувати задоволення від спілкування); перцептивні здібності (професійна проникливість, пильність, інтуїція, здатність сприймати і розуміти іншу людину, її психологічний стан за зовнішніми ознаками); динамізм особистості (здатність активно впливати на іншу особистість); емоційна стабільність (володіння собою, самоконтроль, саморегуляція); оптимістичне прогнозування (передбачення розвитку особистості з орієнтацією на позитивне в ній); креативність (здатність до творчості, генерування нових ідей, уникнення традиційних схем, оперативного розв'язання проблемних ситуацій); впливовість (здатність вплинути на психічний і моральний світ дітей в певному напрямі, зближуватися з ними, здобувати довіру, любов і повагу, глибоко проникати у їхній внутрішній світ, конструювати, проектувати його).
4. Педагогічна техніка (мистецтво, майстерність, уміння). Є сукупністю раціональних засобів, умінь та особливостей поведінки вчителя, спрямованих на ефективну реалізацію обраних ним методів і прийомів навчально-виховної роботи з учнем, учнівським колективом відповідно до мети виховання, об'єктивних та суб'єктивних їх передумов. Вона передбачає наявність специфічних засобів, умінь, особливостей поведінки педагога: високу культуру мовлення; здатність володіти мімікою, пантомімікою, жестами; уміння одягатися, стежити за своїм зовнішнім виглядом; уміння керуватися основами психотехніки (розуміння педагогом власного психічного стану, уміння керувати собою); здатність до «бачення» внутрішнього стану вихованців і адекватного впливу на них.
З розвитком педагогіки та психології як науки і практичної діяльності поряд з поняттям «педагогічна техніка», яке відображає тільки суб'єктивні особливості навчально-виховного процесу (контроль педагога за своїми емоціями, настроєм, поведінкою, перцептивно-чуттєвим сприйняттям зовнішніх предметів, технікою мовлення) стали використовувати і термін «педагогічна технологія» (знання про майстерність), який стосується проблем планування та організації навчального процесу.
Педагогічна технологія. Є комплексом знань, умінь і навичок, необхідних учителю для вирішення стратегічних, тактичних, а також процедурних завдань під час навчально-виховного процесу. Йдеться про систему взаємодії вчителя з учнями, способи добору та впорядкування навчального матеріалу згідно з вимогами теорії пізнання. Іншими словами, педагогічна технологія є описом системи дій учителя та учнів, які слід виконати для оптимальної реалізації навчального процесу. Складовими педагогічної технології є володіння мистецтвом спілкування з дітьми, вміння керувати своєю увагою та увагою дітей, здатність за зовнішніми ознаками поведінки дитини визначати її душевний стан тощо. Уміння налагоджувати оптимальні взаємостосунки з дітьми, змінювати їх відповідно до розвитку учнів і їхніх вимог до вчителів є важливим компонентом педагогічної майстерності.
Щоб індивідуально працювати з кожним учнем, враховуючи його психологічні особливості, виникла необхідність по-іншому будувати весь освітній процес. Тому в своїй роботі я використовую слідуючі підходи до побудови уроків:
- Підбираю навчальний матеріал, щоб він забезпечував виявлення змісту особистого досвіду учнів, включаючи досвід їхнього попереднього навчання.
- Прагну викладати навчальний матеріал таким чином, щоб він не тільки розширював об’єм знань, їх структурування, інтегрування, але й удосконалював особистий досвід кожного учня.
- В ході виконання завдань постійно узгоджую особистий досвід учня з науковим змістом завдань, які пропоную.
- На кожному уроці намагаюсь активно стимулювати учнів до самостійної діяльності, забезпечуючи їм можливість самоосвіти, саморозвитку і самовираження в ході оволодіння темою або іншими знаннями.
- Навчальний матеріал уроку організовую таким чином, щоб кожен учень мав можливість вибору при виконанні завдань.
- Залучаю учнів до самостійного вибору та використання найбільш прийнятних та значимих для них способів опрацювання нового матеріалу.
- При введенні знань про форми виконання навчальних дій намагаюся виділяти загальнологічні та специфічні прийоми навчальної роботи враховуючи їх функції в особистісному розвитку учнів.
- Забезпечую на уроках різносторонній контроль і оцінку не тільки результатів засвоєння учнями знань, умінь та навичок, але і сам процес навчання, тих дій, які виконував учень, засвоюючи навчальний матеріал.
- Використовую різні форми корекції та індивідуальної роботи на уроці.
Звичайно, проведення уроків в умовах «Педагогіки співробітництва» вимагає від учителя постійного аналізу власної діяльності. Потрібно добре розібратися в тому, яким шляхом можна найбільш раціонально прийти до вирішення навчального завдання, які дії необхідно виконати, які знання використати. Пропонуючи свої способи, як більш професійно продуктивні, часто сама стаю джерелом їх становлення, створюючи тим самим сприятливі умови для оволодіння ними.
В зв’язку з цим на своїх уроках я використовую дидактичні матеріали двох видів:
- завдання з вказівками готових дій, якими учень має користуватися;
- завдання, в яких учню пропонується виконати завдання, а потім описати спосіб його виконання.
Задаючи домашнє завдання, чітко вказую, що вимагається: вивчити напам’ять, прочитати і переказати текст, заповнити таблицю по алгоритму, відповісти на запитання, скласти діалог із фраз, опрацьованих на уроці, написати творчу роботу, скласти відгук на прочитаний твір, підготувати презентацію, підготувати матеріал у публікацію, скласти план, зробити характеристику героя чи події… Різноманітність цільових установок допомагає виявити, якими способами навчальної роботи переважно користується той чи інший учень.
Під час бесіди з учнями не існує правильних і неправильних відповідей, просто є різні позиції, погляди, точки зору. Прагну переконувати учнів, прийняти той зміст, який я пропоную з позиції наукових знань. Разом з дітьми виконую рівноправну роботу по пошуку та вибору необхідного навчального матеріалу, який потрібно засвоїти. Використовую запропоновані Іриною Якіманською критерії діяльності вчителя на уроці:
• наявність у вчителя навчального плану проведення уроку в залежності від готовності класу;
• використання проблемних творчих завдань;
• використання завдань, які дають можливість учню самому вибрати тип, вид і форму матеріалу;
• оцінка при опитуванні на уроці не тільки вірної відповіді, але й аналіз того, як учень міркував, який спосіб використав. Чому і в чому помилка. Оцінка в кінці уроку аргументується по ряду параметрів: правильність, самостійність, оригінальність.
Щоб вивчити готовність дитини до сприйняття навчального матеріалу, слід опиратися на соціально-психологічні дослідження, проведені шкільним психологом. Вони підказують, які мотиви навчальної діяльності учнів, який рівень внутрішнього плану дій, як учні оцінюють свої навчальні дії: правильно/неправильно, адекватно/неадекватно, і наскільки вміють оцінювати свої моральні якості. І якщо результати показують необхідність побудови роботи на уроці на основі тісної взаємодії з учнями, використовую «Педагогіку співробітництва» як основну для індивідуально – особистісного підходу в навчанні.
Методи, які використовуються на уроках:
- за джерелом знань – словесні, наочні, практичні;
- за ступенем взаємодії вчителя та учнів – бесіда, самостійна робота;
- за характером пізнавальної діяльності учнів – репродуктивний, проблемний.
Педагогіка співпраці не була винайдена, на неї неможливо взяти патент. Вчителі-експериментатори побачили її, завдяки результатам своїх багаторічних важких експериментів. Вони навчилися добре вчити всіх, не розділяючи дітей за здібностями і в той же час надаючи кожному можливість вчитися на межі своїх сил, що і веде до розвитку дитини. І виявили, що загальний корінь їх пошуків і знахідок – співпраця з дітьми. Педагоги-новатори змінювали свої методики, щоб досягти відносин співпраці.
Саме єдність відносин співпраці та нових методик, розрахованих на співпрацю з дітьми, і становить суть педагогіки співробітництва.
Взаємна активність вихователів і вихованців у педагогіці позначається термінами «педагогічна взаємодія», «педагогічне співробітництво», «педагогічне партнерство». Взаємодія – це своєрідне втілення зв’язків, взаємин між людьми, котрі, вирішуючи спільні завдання, взаємовпливають, доповнюють один одного і досягають успіху в розв’язанні поставлених завдань. Природно, що змін зазнають і суб’єкти, і ті об’єкти, на які спрямована взаємодія. Разом – означає не сумарно, а взаємодоповнюючи.
Дотримання правил педагогічного спілкування у взаємодії вбереже педагога від багатьох труднощів та помилок, які підстерігають його в практичній діяльності. Стислий їх виклад можна звести до таких пунктів:
1. Успіх педагогічної діяльності насамперед залежить від культури спілкування.
2. Моделюйте спілкування не «від себе», а від дітей, їх потреб та інтересів.
3. Орієнтуйте своє педагогічне мовлення на конкретного учня, а не на абстрактну групу.
4. Використовуйте різні види спілкування.
5. Спілкуйтесь із дітьми на взаємних інтересах, проте не організовуйте спілкування «по вертикалі», зверху вниз.
6. Постійно враховуйте психологічний стан окремих вихованців і колективу загалом.
7. Дивіться на себе збоку, постійно аналізуйте свої вчинки й дії.
8. Умійте слухати дітей, зважайте на їх думку.
9. Намагайтесь зрозуміти настрій дитини і на цій основі моделюйте спілкування з нею.
10. Спілкування не повинно призводити до конфліктів, а попереджувати їх.
11. Не принижуйте людську гідність.
12. Спілкування має бути систематичним. Не залишайте поза увагою «незручних» для вас дітей.
13. Будьте ініціативним у спілкуванні.
14. У процесі спілкування враховуйте стать вихованців.
15. Уникайте штампів, постійно шукайте нові форми, засоби, методи і прийоми.
16. Долайте негативні установки стосовно конкретного учня.
17. У процесі спілкування уникайте абстрактної критики, оскільки це породжує опір.
18. Якомога частіше усміхайтеся: це викликає позитивні емоції, спонукає до продуктивного спілкування.
19. В процесі вашого спілкування частіше висловлюйте схвалення, заохочення.
20. Відкрито виявляйте в дитячому колективі своє ставлення до вихованців.
21. Постійно розвивайте свою комунікативну пам’ять, запам’ятовуючи педагогічні ситуації, їх перебіг.
22. Якщо назріває потреба в індивідуальній бесіді, завчасно розробіть її план.
23. У процесі спілкування в центрі уваги має бути особистість учня, його гідність.
24. Враховуйте соціально-психологічне зростання дитини.
25. Систематично аналізуйте процес спілкування.
26. Технологія й тактика спілкування мають бути скеровані на усунення психологічних бар’єрів між вихователем і вихованцями.
27. Враховуйте в процесі спілкування індивідуальні особливості, темперамент, характери учнів.
28. Окремо обдумуйте особливості спілкування з важковиховуваними дітьми.
29. В процесі спілкування не зловживайте своїми перевагами як керівника – вихователя.
30. Постійно удосконалюйте інструмент спілкування – власне мовлення
Діти від народження несуть добрі наміри – це великий закон, переконаний Шалва Олександрович Амонашвілі. Завдання батьків і вчителів – підготувати дитя до складнощів життя.
Добрі й людяні стосунки між учителем і учнем сприймаються дитиною як норма життя. "Раз добром нагріте серце вік не прохолоне", – ці слова Тараса Шевченка підтверджують одвічний закон гуманістичного виховання: атмосфера добрих стосунків формує добру людину, авторитарність і грубість сприяють розвитку мізантропічних рис у її характері, бо немає в раба вищого прагнення, ніж стати деспотом. Педагогіка співробітництва бачить в учневі добровільного і зацікавленого соратника, однодумця, рівноправного учасника педагогічного процесу, турботливого і відповідального за його результати.
Робота з учнями на основі взаєморозуміння не тільки підвищила інтерес учнів до уроків, але й до занять поза шкільним розкладом. Учні із задоволенням приймають участь в літературних іграх, командних конкурсах.
Робота над даною темою не могла не вплинути і на мене, як учителя. Вдивляючись в дитину, намагаючись побачити в ній хай ще й не сформовану, але особистість, обережно й уважно спілкуючись з кожним учнем, я збагатилася духовно не тільки як вчитель, а й як людина.
Форми й методи роботи вчителя з батьками учнів
Важливою умовою ефективної навчально-виховної роботи є співробітництво школи і сім'ї, яке передбачає належний рівень педагогічної культури батьків. Саме цьому підпорядковані програми школи молодих батьків та педагогічної культури молодої сім'ї, які спираються на систему перевірених досвідом багатьох поколінь найважливіших сімейних цінностей . Ці програми ґрунтуються на особистісно-орієнтовному підході, найбільш коректному та ефективному в роботі з сім'єю, який враховує конкретні життєві та індивідуальні особливості. Відповідно орієнтовані й програми з етно- та родинної педагогіки. Тісний взаємозв'язок школи та сім'ї може розвиватися завдяки педагогічній освіті батьків і залученню їх до виховної роботи.
Батьківський комітет класу створюють з метою демократизації управління виховним процесом, налагодження зворотного зв'язку сім'я - школа, для поточного коригування управлінських рішень, забезпечення єдності педагогічних вимог до учнів, надання допомоги сім'ї у вихованні та навчанні дітей. Діє відповідно з положенням про батьківські комітети загальноосвітніх шкіл. До роботи в ньому залучають найактивніших батьків, авторитетних людей з високою громадянською свідомістю, які виявляють інтерес до справ класу, школи, їх обирають на батьківських зборах класу. На засіданні батьківського комітету обирають голову, відповідальних за окремі види роботи. Батьківський комітет працює у тісному контакті з класними керівниками. Загальношкільний батьківський комітет обирають на загальношкільних батьківських зборах із представників батьківських комітетів класів. Тоді ж обирають голову батьківського комітету школи, створюють комісії: навчальну, культурно-масової роботи, господарську, трудового виховання і професійної орієнтації, педагогічної пропаганди. Комітет пропонує рішення, які потім обов'язково розглядаються адміністрацією школи.
До сфери його діяльності входять піклування про групи подовженого дня, санітарний стан школи, допомога в ремонті школи, організація літнього відпочинку дітей, їх харчування та ін.
Виконання батьками практичних рекомендацій, прохань сприяє підвищенню культури батьків, озброєнню їх педагогічними знаннями і досвідом. Налагодження контактів, спілкування батьків з дітьми, класним керівником у процесі виконання педагогічних рекомендацій сприяє зближенню дітей з батьками.
Адресовані батькам рекомендації, прохання найчастіше стосуються таких аспектів шкільного життя:
— проведення безпосередньої роботи з дітьми: індивідуальної (наставництво, шефство), групової (керівництво гуртком за інтересами);
— надання організаційної допомоги вчителю: наприклад, сприяння в проведенні екскурсій (надання транспорту, забезпечення путівками), організація зустрічей з цікавими людьми, комплектування класної бібліотеки, клубу аматорів книги тощо;
— участі у зміцненні матеріальної бази школи, вирішенні господарських питань (допомога в обладнанні кабінетів, виготовлення обладнання, приладів, ремонт школи тощо).
В організації такої роботи з батьками важливо знайти їх можливості (чим вони можуть допомогти школі), коректно висловити свої пропозиції у письмовій формі (найкраще це робити на класних батьківських зборах).. Взаємодія вчителів з батьками
Дбаючи про ефективну взаємодію з батьками, учитель повинен враховувати важливість таких чинників:
1. Запрошення батьків до співробітництва. Часто вчитель вважає, що батьки перебувають в опозиції до нього. Намагаючись запобігти можливим запереченням з їх боку, він починає розмову в директивному тоні замість того, щоб зрозуміти їх почуття, виявивши стриманість, відкритість. Доброзичливість, відкритість у спілкуванні з батьками - перший крок до співпраці з ними.
2.Дотримання позиції рівноправності. Об'єднання зусиль учителя та сім'ї школяра можливе за взаємного визнання ними рівноправності. Перший крок має зробити вчитель, оскільки до цього його зобов'язує професійний обов'язок. 3.Визнання важливості батьків у співпраці. Учитель повинен завжди наголошувати на важливій ролі батьків у вихованні та розвитку дитини.
4.Вияв любові, захопленості їх дитиною. Психологічний контакт із батьками виникає одразу, як тільки вчитель виявляє розуміння дитини, симпатизує їй, бачить позитивні та негативні риси. Батьки, відчувши доброзичливість учителя, більш охоче спілкуються з ним, налаштовуються на співпрацю.
5. Пошук нових форм співпраці. Учитель може запропонувати одному з батьків організувати батьківські збори, разом визначивши їх тематику, структуру тощо. Особливо корисний обмін думками з батьками щодо налагодження взаєморозуміння з дітьми.
Педагоги, як відомо, люблять повчати. І не лише дітей, але й їхніх батьків. І ці колективні повчання носять назву „Батьківські збори" Найкращий порятунок від негативізму - можливість поспілкуватися один з одним. І з таких бесід випливатимуть поради, рішення, оптимізм.
Адже дуже важливо - щоб батьки один з одним (а не тільки з педагогом!) радилися, щоб почала створюватися особлива батьківська кооперація, спільність, адже батьки розуміють один одного зовсім інакше, ніж педагог розуміє їх. У цій ситуації з'являється можливість дізнатися, що батькам насправді важливо і потрібно почути.
Ці матеріали допоможуть перетворити батьківські збори на збори батьків.
Рекомендації по проведенню батьківських зборів
1. Батьківські збори мають освічувати, а не констатувати помилки і невдачі дітей.
2. Тема зборів має враховувати вікові особливості дітей.
3. Збори мають носити як теоретичний, так і практичний характер: розбір ситуацій, тренінги, дискусії тощо.
4. На збори щоразу готую відео презентації про роботу учнів під час навчального процесу..
Процес налагодження взаємодії з батьками ефективний за дотримання педагогом психолого-педагогічних правил та вимог. До них належать:- використання заходів, спрямованих на підвищення авторитету батьків. У спілкуванні з батьками слід уникати категоричного тону, який може спровокувати образи, роздратування. Нормою мають стати стосунки, засновані на взаємоповазі. Цінність їх полягає у розвитку почуття власної відповідальності, вимогливості, громадянського обов'язку як учителів, так і батьків; довіра до виховних можливостей батьків, підвищення рівня їх педагогічної культури й активності у вихованні. Психологічно батьки готові підтримати потреби школи. Навіть ті батьки, які не мають педагогічної підготовки й освіти, з розумінням і відповідальністю ставляться до виховання дітей;- педагогічний такт, неприпустимість необережного втручання в життя сім'ї. Класний керівник - особа офіційна, але за специфікою своєї роботи може стати свідком стосунків, які приховуються від сторонніх. Якою б не здавалася йому сім'я, учитель повинен бути тактовним, ввічливим, інформацію про сім'ю використовувати лише для допомоги батькам у вихованні дитини;- життєстверджуючий, мажорний настрій при вирішенні проблем виховання, опора на позитивні риси дитини, орієнтація на успішний розвиток особистості. Формування особистості дитини передбачає подолання труднощів, протиріч у її житті. Важливо, щоб це сприймалося як вияв закономірностей розвитку (нерівномірність, стрибкоподібний характер, причинно-наслідкова обумовленість, вибіркове ставлення дитини до виховних впливів), тоді складнощі, протиріччя, несподівані результати не викликатимуть розгубленості у педагога.
До соціально-психологічних факторів, що впливають на психічне здоров'я дітей, психологи відносять насамперед такі, як дисгармонія сімейних відносин і дисгармонія сімейного виховання або порушення в сфері дитяче - батьківських відносин.
Макаренко зазначав: «Виховання є процес соціальний… Виховує все: люди, речі, явища, але перш за все і більше всього – люди. З них на першому місці – батьки і педагоги ». Лише у співпраці з батьками можна досягти поставленої виховної мети - виховання особистості, високоморальної, творчої та здорової людини.
Висновки
Як видно з вищесказаного, сімейне виховання, взаємодія батьків з школою є досить складним багатокомпонентним явищем. Велике місце у правильній взаємодії у спільному виховному процесі займає саме школа та розроблені методи взаємодії. Також успіх сімейного виховання значною мірою залежить від організації домашнього побуту, традицій сімейного життя. Провідну роль у сімейному вихованні відіграє мати. Саме вона найсильніше впливає на дітей, особливо в сфері духовно-морального виховання. Діти, які виростають без материнського тепла і ласки, похмурі, як правило, замкнені, злостиві, вперті. Не меншим є й вплив батька, особливо коли йдеться про виховання хлопчиків. Проте виконати свої виховні функції батько і мати можуть лише за умови, що вони є справжнім авторитетом для дітей.
Школа має можливість залучати до виховної роботи з учнями їх батьків, окремі з яких можуть керувати роботою гуртків за інтересами, адже серед них є люди різних спеціальностей, або взяти шефство над учнями, які виявляють особливий інтерес до певних галузей знань, чи бути наставниками педагогічно занедбаних учнів. Батьки можуть брати участь у проведенні з учнями екскурсій, обладнанні школи, допомоги в профорієнтаційній роботі, у керівництві роботою учнівських бригад з ремонту обладнання приладів і наочності.
Сім'я є природним середовищем первинної соціалізації дитини, джерелом її матеріальної та емоційної підтримки, засобом збереженню і передання культурних цінностей.
Духовно-моральне виховання передбачає формування у дітей високої духовності та моральної чистоти. Складність цього завдання в тому, що воно вирішується, як правило, через добре поставлене в духовно-моральному аспекті життя сім'ї, суспільного ладу, вчинки людей, приклад бать
Список використаної літератури.
1. Артемова В. Історія педагогіки України: Підручник. – К.: Либідь, 2006. – 424 с.
2. Сухомлинський В. О. Розмова з молодим директором школи. Бесіда 1. Основні проблеми творчої праці вчителя // Вибр. твори в 5 т.- К.:Радянська школа, 1976.–Т.4.
3. Сухомлинський В. О. Вибрані твори в 5 т. - К.: Радянська школа, 1976 –1977.–Т.2.
4. Українська педагогіка в персоналіях: У 2 кн. Кн. 2: Навч. посібник / За ред. О.В.Сухомлинської. – К.: Либідь, 2005. – 552 с.
5. Кузнецова В. М. Ідеї співдружності й педагогічного співробітництва у спадщині В.О. Сухомлинського.
6. Вишневський О. Сучасне українське виховання. Педагогічні нариси. Львів,1996.
7. Кожапова Н.Є. Вчителі та батьки-партнери у вихованні дитини / Початкова школа. - 1995 - N 6. - С.11-14.
8. Савенкова Л. Комунікативність учителя. // Педагогіка толерантності. - 2007. - №1. - С. 94-100.
9. Діяльність учителя. Педагогіка співробітництва. Теоретичні основи сучасної української педагогіки - Вишневcький О. Бібліотека українських підручників.
Презентація
Відео
Джерело: http://docme.ru/MzP6 |